Поганий знак — європейцям Навальний дорожчий за Україну.
Минулий тиждень нарешті відзначився масовими протестами проти російського режиму у Європі. Здавалося б, ну! Ось тільки у протестах не пролунало жодного слова про Україну!
Європейські та американські правозахисні організації мобілізували російську політичну еміграцію, демократичних активістів та університетську молодь вийти на вулиці та виступити на підтримку Олексія Навального, лідера російської опозиції, який відсидів рік із належного йому терміну у два з половиною.
Тобто Росія готує агресію в Україні, передислокує до наших кордонів війська, а тим часом у Нью-Йорку, Берліні та Лондоні сотні активістів вимагають звільнити Олексія Навального. Нагадаємо, пан Навальний, який почав свою політичну кар’єру як націоналіст, вітав окупацію Криму і намагався не порушувати у своїх виступах тему російського вторгнення в Україну. Більше того, запустивши пару цікавих проектів, на кшталт «розумного голосування», він паралельно посварився з багатьма авторитетними російськими опозиціонерами. Так чи інакше, але після його арешту діяльна опозиція всередині Росії втратила будь-яку організованість, а частина її успішно перемістилася до країн Балтії, Польщі та Західної Європи. До речі, дуже мало принципових противників кремлівського великодержавного авторитаризму вибрали своїм притулком Україну. Мовляв, неспокійно у вас, грантів мало, язик треба вчити.
А що ж із загрозою мільйонам українців, які живуть у страху перед російською агресією? На жаль, ними у Європі цікавляться лише різні проросійські елементи – від представників правих мікропартій до радикальних футбольних фанатів і, як не дивно, тієї ж ліберальної еміграції (а російська «політеміграція» із задоволенням бере гроші у всіх).
Лише 22 січня у двох європейських країнах відбулися мітинги проти «війни в Україні». У Словенії група «Ветеранів Югославської армії» несанкціоновано дійшла до посольства України та протягом години вимагала «припинити агресію проти Росії». Місцева поліція, яка охороняла посольство, вдавала, що нічого не відбувається, хоча штраф за несанкціонований мітинг у країні становить 6000 євро. У результаті, розперезані «русофіли» стали ломиться в наше диппредставництво з вимогою прийняти звернення від «словенського народу». І знову жодних наслідків.
Ще нахабніше повелися 22 січня організатори «антивоєнного мітингу в Берліні». Вони розташувалися біля Бранденбурзьких воріт у центрі міста і почали розповідати про т.зв. «мовний геноцид» та «відповідальність Києва за агресію». Судячи з розповідей активістів, що потрапили в інтернет, більшість з них «небайдужі громадяни Німеччини українського походження». У цих бодай поліція документи перевірила! І так, на весь Берлін знайшлося двоє справжніх українців, які спробували з ними посперечатися, пояснити їхню неправоту. Ось лише їх затримала поліція. Натомість організатори берлінського мітингу заливались солов’ям на тему: «Які німці молодці, що не продають зброю на Україну».
І за всіх загрозливих маневрів Росії ніхто й ніде не виходить до російських посольств, вимагаючи припинити війну. Мовчить українська діаспора.
Численні активісти підшефних організацій Соросу, правозахисники, політики – всі воліють працювати з такою зручною російською «політеміграцією». При цьому безкарність, з якою проросійські елементи влаштовують провокації в українських диппредставництв та на центральних площах столиць, лякає.
Що це? Сигнал Києву, що жодної підтримки не буде? Послання Москві про готовність продовжувати з нею співпрацю незалежно від «офіційної позиції» Вашингтона та Брюсселя? Зрештою, виникає просте запитання, а чому не ведеться робота з українською діаспорою? Чому люди, які змогли добитися права вільного виїзду до ЄС, тепер забули, чого це коштувало країні? Чому ніхто з них не намагається підтримати свою країну в умовах загрози російського вторгнення, а з Банкової 11 їх навіть про це не просить!
Станьте первым комментатором